Ще не вмерли України...демографія
Время чтения ~ 14 минут
1991 рік був надзвичайно багатим на історичні події. Деякі з них незаслужено обділені увагою: того року вперше за чотири десятиліття смертність в Україні перевищила народжуваність, утворивши на графіку такий собі «український хрест». Під його знакомминає вся історія сучасної України. Дехто вже навіть і забув, що колись було інакше і лише потім щось пішло не так. Нема чого й говорити, що для теперішньої влади тема демографії є, з одного боку, небажаною, оскільки будь-який неупереджений аналіз буде каменем на їхньому городі, а з іншого— перспективним напрямком для різноманітних популярних реформ, за допомогою яких можна швидко заручитися підтримкою пересічних громадян.
Однак ми — не влада, і для нас неупереджений аналіз — саме те, що потрібно. Дослідження причин такого катастрофічного явища, як скорочення населення, ми вважаємо надзвичайно важливим. На нашу думку, таке дослідження найкраще робити за допомогою порівняння демографічної політики двох держав — УРСР та сучасної України — в роки миру та періоди війн, тим паче, що війни вже давно зрівнялися за тривалістю.
Матеріал, зібраний у цій роботі, безумовно, не є вичерпним і не претендує на закриття теми, однак він чітко демонструє різницю підходів двох систем до схожих викликів та окреслює шлях подолання кризи, в якій ми з вами знаходимося.
Однак ми — не влада, і для нас неупереджений аналіз — саме те, що потрібно. Дослідження причин такого катастрофічного явища, як скорочення населення, ми вважаємо надзвичайно важливим. На нашу думку, таке дослідження найкраще робити за допомогою порівняння демографічної політики двох держав — УРСР та сучасної України — в роки миру та періоди війн, тим паче, що війни вже давно зрівнялися за тривалістю.
Матеріал, зібраний у цій роботі, безумовно, не є вичерпним і не претендує на закриття теми, однак він чітко демонструє різницю підходів двох систем до схожих викликів та окреслює шлях подолання кризи, в якій ми з вами знаходимося.
Частина перша: Період миру
Мирний розвиток радянської України (1923-1939) приніс численні досягнення в багатьох сферах суспільного життя. Демографія закономірно не стала винятком. Перепис 1926 року нарахував в УРСР приблизно 29,02 млн жителів. Перепис 1939 року в тодішніх, ще довоєнних межах, — 30,946 млн; тобто, незважаючи на голод 1932-1933 років, приріст склав приблизно 1,93 млн осіб, або 6,6%. Це досягнення стало можливим завдяки численним заходам радянської влади, яка систематично брала на себе все більш повну відповідальність за соціальні витрати та все більше забезпечувала населення доступом до ясел, дитсадків, закладів охорони здоров’я тощо.
У 1929 році в УРСР нараховувалося 52,4 тис місць у яслах, а у 1935 році — вже 1,339 млн. Постійних дитячих садків у 1928-29 навчальному році було 431, дітей у них — 17 260. У 1934–35 роках — вже 3 347 садків і 155 354 дитини. Додатково влітку 1934 року діяла 14 431 сезонна площадка, що охоплювала 813 тис дітей. (Офіційний щорічник ЦУНГО «Соціалістичне будівництво СРСР», 1936, с. 552-553, 558-559, 570-571) Паралельно розширювалася загальна інфраструктура дитинства. Кількість учнів зросла з 2,551 млн у 1928-29 році до 4,691 млн у 1934-35 роках; учителів — із 74,9 тис до 153,6 тис. Кількість лікарняних ліжок збільшилася з 37,5 тис у 1929 році до 83,3 тис у 1935 році.
27.06.1936 року вийшла постанова (с. 509) ЦВК і РНК СРСР «Про заборону абортів, збільшення матеріальної допомоги породіллям, встановлення державної допомоги багатосімейним, розширення мережі пологових будинків, дитячих ясел та дитячих садків, посилення кримінального покарання за несплату аліментів».
Ця постанова підвищила одноразову допомогу при народженні з 32 до 45 рублів, виплату на годування — з 5 до 10 рублів на місяць. Вона також забороняла відмовляти жінці в роботі або знижувати зарплату через вагітність, гарантувала переведення на легшу працю зі збереженням середнього заробітку та встановлювала відпустку 56 днів до і 56 днів після пологів. Щодо абортів у нас є окремий матеріал.
Для багатодітних сімей суми були значно більшими: мати із шістьма дітьми при народженні кожної наступної отримувала 2 000 рублів щороку протягом п’яти років. За наявності десяти дітей — 5 000 рублів одноразово, а потім по 3 000 щороку протягом чотирьох років. (Середня зарплата робітників і службовців у СРСР у 1936 році становила (табл. 56) приблизно 2 776 рублів на рік, або 231 рубль на місяць).
Головні витрати спрямовувалися не в кишені окремих громадян, а на розбудову інфраструктури: фінансовий та інфраструктурний план постанови передбачав залучення понад 2 млрд рублів лише у 1936 році, створення сотень тисяч нових постійних ясельних та мільйонів сезонних місць, організацію молочних кухонь, облаштування пологових ліжок і розширення дитячих садків.
У результаті (44-45), між 1936 і 1937 роками кількість народжень зросла на 35,6%, а природний приріст — на 47,2%. Порівняно з 1935 роком народжень стало майже на 60% більше. Як видно, не кожна заборона абортів є просто забороною абортів.
Одразу виникає доволі слушне зауваження: СРСР був країною постаграрною, а для них узагалі характерна висока народжуваність — така специфіка селянського способу життя. Погодимося, але не до кінця. Порівняймо, для прикладу, народжуваність у Країні Рад з державами зі схожою структурою населення: Югославією, Румунією, Польщею та Болгарією в міжвоєнний період:
* Дані показано у відсотках від загального населення
Джерела: по СРСР: за 1926(с. 72) та 1937-1938, GUS — Mały Rocznik Statystyczny(с. 3), Румунія(с. 10) 1926, Югославія(с. 23), Болгарія(с. 105-133).
Дані взяті з державних джерел. Чітко видно, що народжуваність в СРСР увесь період значно випереджала народжуваність у країнах Східної Європи. Пояснити цей феномен одним лише селянством не вдається.
Чим же може похвалитися (с. 26, 52) незалежна Україна? За двадцять три роки миру (1991-2013) країна втратила 6,518 млн жителів, або 12,55%. Якщо рахувати від максимуму 1 січня 1993 року — 52,244 млн — втрата до початку 2014 становить 6,818 млн, або 13,05%. Дехто одразу згадає про міграцію, мовляв, впала залізна завіса і люди потягнулися на Захід, за свободою і баварським пивом. Однак основу скорочення населення становить саме від’ємний приріст: різниця між смертністю та народжуваністю за наведені роки склала 5,981 млн — 92% загальної втрати.
На думку української держави, боротися за демографію треба було за допомогою масового скорочення соціальної інфраструктури. Так, у 1991 році Україна мала 24,4 тис дошкільних закладів із 2,243 млн місць; у 2013 — 16,7 тис закладів і 1,236 млн місць. Зник майже кожен третій заклад, а кількість місць скоротилася приблизно на 45%. Число дітей у садках зменшилося з 2,268 до 1,471 млн.
І так, за що не візьмись: між 1991-1992 і 2013-2014 навчальними роками кількість шкіл зменшилася з 21,9 до 19,3 тис учнів — із 7,102 до 4,204 млн, учителів — із 543 до 508 тис. Уже до 2010 року, тобто ще до війни, лікарняна мережа порівняно з 1990 роком скоротилася (с. 44) з 3,9 до 2,8 тис закладів, а ліжковий фонд — із 700 до 429 тис.
Зрозуміло, що повністю обікравши країну, український правлячий клас не міг не кинути громадянам кістку зі свого стола: вже з 1992 року запроваджено виплату при народженні, яка згодом неодноразово підвищувалася. У 2008 році встановили 12 240 грн на першу дитину, 25 000 — на другу і 50 000 — на третю та наступних (виплати відбувалися протягом 12, 24 та 36 місяців), тобто відповідно 6,8, 13,8 і 27,7 середньої зарплати того року (с. 23).
Вже на такому прикладі видно різницю двох систем, яку ми пізніше будемо спостерігати ще не раз: замість створення загальнодоступної та централізованої інфраструктури, як це робила УРСР, незалежна Україна цілеспрямовано нищила інфраструктуру та перекладала відповідальність на власне населення: «Ми вам гроші дали, а далі — як хочете». Не варто, однак, ставити таку політику у вину нашим керманичам, оскільки це робилося виключно з «турботи» про власне населення, бо, як заявила у 2020 році нардеп Третьякова, у сім’ях, що розраховують на державну підтримку, народжуються діти дуже низької якості.
У 1929 році в УРСР нараховувалося 52,4 тис місць у яслах, а у 1935 році — вже 1,339 млн. Постійних дитячих садків у 1928-29 навчальному році було 431, дітей у них — 17 260. У 1934–35 роках — вже 3 347 садків і 155 354 дитини. Додатково влітку 1934 року діяла 14 431 сезонна площадка, що охоплювала 813 тис дітей. (Офіційний щорічник ЦУНГО «Соціалістичне будівництво СРСР», 1936, с. 552-553, 558-559, 570-571) Паралельно розширювалася загальна інфраструктура дитинства. Кількість учнів зросла з 2,551 млн у 1928-29 році до 4,691 млн у 1934-35 роках; учителів — із 74,9 тис до 153,6 тис. Кількість лікарняних ліжок збільшилася з 37,5 тис у 1929 році до 83,3 тис у 1935 році.
27.06.1936 року вийшла постанова (с. 509) ЦВК і РНК СРСР «Про заборону абортів, збільшення матеріальної допомоги породіллям, встановлення державної допомоги багатосімейним, розширення мережі пологових будинків, дитячих ясел та дитячих садків, посилення кримінального покарання за несплату аліментів».
Ця постанова підвищила одноразову допомогу при народженні з 32 до 45 рублів, виплату на годування — з 5 до 10 рублів на місяць. Вона також забороняла відмовляти жінці в роботі або знижувати зарплату через вагітність, гарантувала переведення на легшу працю зі збереженням середнього заробітку та встановлювала відпустку 56 днів до і 56 днів після пологів. Щодо абортів у нас є окремий матеріал.
Для багатодітних сімей суми були значно більшими: мати із шістьма дітьми при народженні кожної наступної отримувала 2 000 рублів щороку протягом п’яти років. За наявності десяти дітей — 5 000 рублів одноразово, а потім по 3 000 щороку протягом чотирьох років. (Середня зарплата робітників і службовців у СРСР у 1936 році становила (табл. 56) приблизно 2 776 рублів на рік, або 231 рубль на місяць).
Головні витрати спрямовувалися не в кишені окремих громадян, а на розбудову інфраструктури: фінансовий та інфраструктурний план постанови передбачав залучення понад 2 млрд рублів лише у 1936 році, створення сотень тисяч нових постійних ясельних та мільйонів сезонних місць, організацію молочних кухонь, облаштування пологових ліжок і розширення дитячих садків.
У результаті (44-45), між 1936 і 1937 роками кількість народжень зросла на 35,6%, а природний приріст — на 47,2%. Порівняно з 1935 роком народжень стало майже на 60% більше. Як видно, не кожна заборона абортів є просто забороною абортів.
Одразу виникає доволі слушне зауваження: СРСР був країною постаграрною, а для них узагалі характерна висока народжуваність — така специфіка селянського способу життя. Погодимося, але не до кінця. Порівняймо, для прикладу, народжуваність у Країні Рад з державами зі схожою структурою населення: Югославією, Румунією, Польщею та Болгарією в міжвоєнний період:
Країна | Народжуванність, 1926 | Народжуванність, 1936 |
СРССР | 4,40% | 3,87% |
Румунія | 3,48% | 2,97% |
Югославія | 3,53% | 2,67% |
Болгарія | 3,74% | 2,28% |
Польща | 3,31% | 2,46% |
Джерела: по СРСР: за 1926(с. 72) та 1937-1938, GUS — Mały Rocznik Statystyczny(с. 3), Румунія(с. 10) 1926, Югославія(с. 23), Болгарія(с. 105-133).
Дані взяті з державних джерел. Чітко видно, що народжуваність в СРСР увесь період значно випереджала народжуваність у країнах Східної Європи. Пояснити цей феномен одним лише селянством не вдається.
Чим же може похвалитися (с. 26, 52) незалежна Україна? За двадцять три роки миру (1991-2013) країна втратила 6,518 млн жителів, або 12,55%. Якщо рахувати від максимуму 1 січня 1993 року — 52,244 млн — втрата до початку 2014 становить 6,818 млн, або 13,05%. Дехто одразу згадає про міграцію, мовляв, впала залізна завіса і люди потягнулися на Захід, за свободою і баварським пивом. Однак основу скорочення населення становить саме від’ємний приріст: різниця між смертністю та народжуваністю за наведені роки склала 5,981 млн — 92% загальної втрати.
На думку української держави, боротися за демографію треба було за допомогою масового скорочення соціальної інфраструктури. Так, у 1991 році Україна мала 24,4 тис дошкільних закладів із 2,243 млн місць; у 2013 — 16,7 тис закладів і 1,236 млн місць. Зник майже кожен третій заклад, а кількість місць скоротилася приблизно на 45%. Число дітей у садках зменшилося з 2,268 до 1,471 млн.
І так, за що не візьмись: між 1991-1992 і 2013-2014 навчальними роками кількість шкіл зменшилася з 21,9 до 19,3 тис учнів — із 7,102 до 4,204 млн, учителів — із 543 до 508 тис. Уже до 2010 року, тобто ще до війни, лікарняна мережа порівняно з 1990 роком скоротилася (с. 44) з 3,9 до 2,8 тис закладів, а ліжковий фонд — із 700 до 429 тис.
Зрозуміло, що повністю обікравши країну, український правлячий клас не міг не кинути громадянам кістку зі свого стола: вже з 1992 року запроваджено виплату при народженні, яка згодом неодноразово підвищувалася. У 2008 році встановили 12 240 грн на першу дитину, 25 000 — на другу і 50 000 — на третю та наступних (виплати відбувалися протягом 12, 24 та 36 місяців), тобто відповідно 6,8, 13,8 і 27,7 середньої зарплати того року (с. 23).
Вже на такому прикладі видно різницю двох систем, яку ми пізніше будемо спостерігати ще не раз: замість створення загальнодоступної та централізованої інфраструктури, як це робила УРСР, незалежна Україна цілеспрямовано нищила інфраструктуру та перекладала відповідальність на власне населення: «Ми вам гроші дали, а далі — як хочете». Не варто, однак, ставити таку політику у вину нашим керманичам, оскільки це робилося виключно з «турботи» про власне населення, бо, як заявила у 2020 році нардеп Третьякова, у сім’ях, що розраховують на державну підтримку, народжуються діти дуже низької якості.
Частина друга: Війна
У 1941 році на нашу землю прийшли «цивілізовані європейці», які несли «звільнення від більшовизму» та «Generalplan Ost». Попри героїчний опір Робітничо-Селянської Червоної армії, ворогові вдалося окупувати майже всю територію нашої Батьківщини.
Радянська академічна «Історія Української РСР» (с. 440) оцінювала чисельність населення республіки у 41 млн осіб у січні 1941 і приблизно у 27,4 млн у січні 1945 року. Різниця — 13,6 млн — це загиблі, як цивільні, так і червоноармійці, це евакуйовані на схід, вивезені в рабство до Німеччини. «У боротьбі за свободу і незалежність соціалістичної Батьківщини віддав життя кожен шостий житель республіки». Ось що принесли нам слуги Круппа, Тіссена, Фліка та інших «ділових німців».
Однак радянська влада залишалася радянською владою: трагедія населення була і її трагедією.
24.06.1941 року, тобто на третій день війни, постановою ЦК ВКП(б) та РНК було створено Раду з евакуації. Уже 5 липня постанова РНК СРСР № 1825-818сс встановила єдиний порядок евакуації. Місцеві ради складали вагонні списки; кожен ешелон мав начальника; на шляху діяли евакопункти; людей реєстрували поіменно; республіканські й обласні органи відповідали за харчування, медичне обслуговування та розселення; органи влади в місці призначення приймали ешелони і визначали місце проживання. У той час держава визнала, що недостатньо просто видати квиток на потяг.
Після прибуття працівник отримував підйомну допомогу в розмірі середньомісячного заробітку за попередні три місяці, його дружина — ще чверть цього заробітку, а кожен непрацюючий член сім’ї — одну восьму. Перевезення родини й багажу (до 100 кг на голову сім’ї та до 40 кг на кожного її члена) оплачувала держава.
Кожен евакопункт мав приміщення для ночівлі, харчування, медичного огляду, ізоляції інфекційних хворих, миття та дезінфекції; прибулих годували безкоштовно, обстежували, фахівців направляли на роботу.
За оцінками істориків («Історія Української РСР» (с. 78)), загалом з території УРСР було евакуйовано 3,5 млн осіб.
У 1944 році наші предки завершували визволення нашої землі з лап нацистських звірів. Радянська влада, не чекаючи повної перемоги над ворогом, розпочала заходи з подолання страшних наслідків війни. Ще 6 листопада 1943 року Сталін сформулював завдання держави: «…створити для радянських людей, визволених із фашистського рабства, нормальні умови життя».
8 липня 1944 року було опубліковано Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним та одиноким матерям, посилення охорони материнства та дитинства, встановлення почесного звання «Мати-героїня» та заснування ордена «Материнська слава» і медалі «Медаль материнства»».
Допомогу почали призначати вже при народженні третьої дитини: одноразові виплати зростали від 400 рублів за третю дитину до 5 000 за одинадцяту й кожну наступну, а щомісячні — від 80 до 300 рублів. Їх виплачували з другого по п’ятий рік життя дитини. Дітей, загиблих або зниклих безвісти на фронті, продовжували враховувати при визначенні багатодітності. Максимальні 5 000 рублів перевищували десять середніх місячних зарплат промислового робітника, а 300 рублів дорівнювали приблизно 62% такої зарплати. Одинокі матері отримували 100-200 рублів щомісяця до дванадцятиріччя дітей, зберігаючи допомогу після одруження. Якщо мати не могла виховувати дитину, державна установа мала прийняти її на повне утримання з правом матері забрати її назад.
Страхову виплату на новонародженого збільшили з 45 до 120 рублів, а декретну відпустку — з 63 до 77 днів; після ускладнених пологів або народження двійні надавали 56 післяпологових днів. Вагітних і матерів немовлят захищали від надурочної та нічної праці, забезпечували подвійним додатковим пайком. Для частини багатодітних сімей удвічі знижували плату за ясла й дитсадки.
Держава зобов’язалася розширювати мережу пологових установ, ясел, дитсадків, консультацій, молочних кухонь і будинків матері й дитини, прагнучи повного охоплення нужденних дітей. На підприємствах із масовою жіночою працею дитячі установи та кімнати для годування ставали обов’язковими. Матерів п’ятьох і більше дітей також відзначали медалями, орденами та званням «Мати-героїня».
Радянська влада того часу доклала всіх зусиль, аби навіть у часи найстрашнішої війни в історії людства подбати про власне населення. Робила вона це не з доброти душевної: правлячим класом у нашій країні тоді були робітники та селяни, відповідно і держава була їхня — робітників та селян. Це вони, організувавшись, діяли у своїх спільних інтересах. І тут, мабуть, є чому повчитися.
Радянська академічна «Історія Української РСР» (с. 440) оцінювала чисельність населення республіки у 41 млн осіб у січні 1941 і приблизно у 27,4 млн у січні 1945 року. Різниця — 13,6 млн — це загиблі, як цивільні, так і червоноармійці, це евакуйовані на схід, вивезені в рабство до Німеччини. «У боротьбі за свободу і незалежність соціалістичної Батьківщини віддав життя кожен шостий житель республіки». Ось що принесли нам слуги Круппа, Тіссена, Фліка та інших «ділових німців».
Однак радянська влада залишалася радянською владою: трагедія населення була і її трагедією.
24.06.1941 року, тобто на третій день війни, постановою ЦК ВКП(б) та РНК було створено Раду з евакуації. Уже 5 липня постанова РНК СРСР № 1825-818сс встановила єдиний порядок евакуації. Місцеві ради складали вагонні списки; кожен ешелон мав начальника; на шляху діяли евакопункти; людей реєстрували поіменно; республіканські й обласні органи відповідали за харчування, медичне обслуговування та розселення; органи влади в місці призначення приймали ешелони і визначали місце проживання. У той час держава визнала, що недостатньо просто видати квиток на потяг.
Після прибуття працівник отримував підйомну допомогу в розмірі середньомісячного заробітку за попередні три місяці, його дружина — ще чверть цього заробітку, а кожен непрацюючий член сім’ї — одну восьму. Перевезення родини й багажу (до 100 кг на голову сім’ї та до 40 кг на кожного її члена) оплачувала держава.
Кожен евакопункт мав приміщення для ночівлі, харчування, медичного огляду, ізоляції інфекційних хворих, миття та дезінфекції; прибулих годували безкоштовно, обстежували, фахівців направляли на роботу.
За оцінками істориків («Історія Української РСР» (с. 78)), загалом з території УРСР було евакуйовано 3,5 млн осіб.
У 1944 році наші предки завершували визволення нашої землі з лап нацистських звірів. Радянська влада, не чекаючи повної перемоги над ворогом, розпочала заходи з подолання страшних наслідків війни. Ще 6 листопада 1943 року Сталін сформулював завдання держави: «…створити для радянських людей, визволених із фашистського рабства, нормальні умови життя».
8 липня 1944 року було опубліковано Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним та одиноким матерям, посилення охорони материнства та дитинства, встановлення почесного звання «Мати-героїня» та заснування ордена «Материнська слава» і медалі «Медаль материнства»».
Допомогу почали призначати вже при народженні третьої дитини: одноразові виплати зростали від 400 рублів за третю дитину до 5 000 за одинадцяту й кожну наступну, а щомісячні — від 80 до 300 рублів. Їх виплачували з другого по п’ятий рік життя дитини. Дітей, загиблих або зниклих безвісти на фронті, продовжували враховувати при визначенні багатодітності. Максимальні 5 000 рублів перевищували десять середніх місячних зарплат промислового робітника, а 300 рублів дорівнювали приблизно 62% такої зарплати. Одинокі матері отримували 100-200 рублів щомісяця до дванадцятиріччя дітей, зберігаючи допомогу після одруження. Якщо мати не могла виховувати дитину, державна установа мала прийняти її на повне утримання з правом матері забрати її назад.
Страхову виплату на новонародженого збільшили з 45 до 120 рублів, а декретну відпустку — з 63 до 77 днів; після ускладнених пологів або народження двійні надавали 56 післяпологових днів. Вагітних і матерів немовлят захищали від надурочної та нічної праці, забезпечували подвійним додатковим пайком. Для частини багатодітних сімей удвічі знижували плату за ясла й дитсадки.
Держава зобов’язалася розширювати мережу пологових установ, ясел, дитсадків, консультацій, молочних кухонь і будинків матері й дитини, прагнучи повного охоплення нужденних дітей. На підприємствах із масовою жіночою працею дитячі установи та кімнати для годування ставали обов’язковими. Матерів п’ятьох і більше дітей також відзначали медалями, орденами та званням «Мати-героїня».
Радянська влада того часу доклала всіх зусиль, аби навіть у часи найстрашнішої війни в історії людства подбати про власне населення. Робила вона це не з доброти душевної: правлячим класом у нашій країні тоді були робітники та селяни, відповідно і держава була їхня — робітників та селян. Це вони, організувавшись, діяли у своїх спільних інтересах. І тут, мабуть, є чому повчитися.
А що маємо сьогодні?
Після початку війни на Донбасі у 2014 році Україна також намагалася організувати евакуацію, щоправда, більшість людей все одно виїжджала самотужки. Держава запровадила статус «внутрішньо переміщена особа» (біженець на новомові) та організувала адресну грошову допомогу для них. Однак, згідно з аудитом, цю допомогу отримувала лише п’ята частина із зареєстрованих 1,47 млн ВПО.
Житлова підтримка не відповідала масштабу переселення. За даними Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву, у 2017-2021 роках житловими програмами скористалися 1 424 родини ВПО; у 2021 році — лише 301 родина.
Демографічні показники воєнного восьмиріччя безперервно погіршувалися. У 2014-2021 роках офіційний облік зафіксував 2,849 млн народжень і 4,885 млн смертей — природне скорочення на 2,036 млн. Кількість народжень зменшилася з 503 657 у 2013 до 271 983 у 2021 році, тобто на 46%; сумарний коефіцієнт народжуваності впав із 1,506 до 1,160.
Водночас з 1 липня 2014 року допомогу при народженні уніфікували на рівні 41 280 грн, незалежно від черговості дитини (одна з «перемог» Революції Гідності): 10 320 грн одразу і по 860 грн протягом наступних 36 місяців. Номінал не змінювався роками. У 2014 році вся сума дорівнювала 11,9% середньої місячної зарплати; у 2021 — лише 2,95% зарплати. Відносна вага допомоги впала приблизно вчетверо, а щомісячні 860 грн у 2021 році становили 6,1% середньої зарплати.
У такому стані ми зустріли початок повномасштабного вторгнення — дату, яка скалічила мільйони доль, однак не змінила сутності влади бізнесменів.
У перші дні «Укрзалізниця» організувала евакуаційні рейси, якими було перевезено близько 4 млн пасажирів, із яких 600 тис — до країн ЄС. Безкоштовний проїзд та транзитні пункти — це, на жаль, усе, чим Україна схожа на УРСР, оскільки після прибуття до місця призначення ВПО замість безкоштовного житла та гарантованої роботи отримували 2000 грн одноразової допомоги (якщо інвалід або дитина — то 3000). І не з державної казни, а з благодійного рахунку.
Також для ВПО було запроваджено виплати у 2-3 тис грн щомісячно, однак із цим не все так просто: станом на кінець 2022 року, згідно з аудитом, із 4,855 млн ВПО гроші отримували лише 54,6%. Паралельно держава, намагаючись допомогти біженцям, ввела субсидії для працевлаштування, однак, згідно з тим самим аудитом, ними скористалося менше відсотка всіх зареєстрованих.
Промовистою була оцінка Міністерства розвитку громад у серпні 2025 року: 80% людей виїжджали самостійно, лише кожен п’ятий проходив через транзитний пункт.
У 2026 році держава знову вирішила наплодити «дітей дуже низької якості», для чого врешті змінила розмір допомоги сім’ям із дітьми, котрий не індексувався 12 років: 50 тис грн одноразово при народженні, 7 тис грн щомісяця до одного року. Також була створена програма з поетичною назвою «єЯсла». Вона дозволяє (за умови офіційного працевлаштування законного представника) отримати 8 тис грн на оплату приватного дитсадка. Зверніть увагу — це не гарантоване місце, не гроші на руки і в жодному випадку не повна вартість дитсадка — гроші поступають на спеціальний рахунок, витрачати їх можна лише на певні категорії товарів та послуг. Середня ж ціна приватного дитсадка в великих містах України складає 10-25 тис грн на місяць.
Які демографічні результати війни станом на сьогодні? За актовими записами Міністерства юстиції, у 2022-2025 роках зареєстровано 738 876 народжень і 2 018 365 смертей; різниця — мінус 1 279 489. Кількість народжень зменшувалася з 206 032 у 2022 до 168 778 у 2025 роках. Згідно із заявою міністра соціальної політики Дениса Улютіна, населення України станом на сьогодні складає 22-25 млн осіб. Нагадаємо, що у 1991 році ми мали майже 52 мільйони, тобто наші рідні керманичі за 35 років своєї влади примудрилися втратити понад 25 млн українців. Ось що принесли нам слуги Ахметова, Коломойського, Пінчука та інших «ділових українців».
Житлова підтримка не відповідала масштабу переселення. За даними Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву, у 2017-2021 роках житловими програмами скористалися 1 424 родини ВПО; у 2021 році — лише 301 родина.
Демографічні показники воєнного восьмиріччя безперервно погіршувалися. У 2014-2021 роках офіційний облік зафіксував 2,849 млн народжень і 4,885 млн смертей — природне скорочення на 2,036 млн. Кількість народжень зменшилася з 503 657 у 2013 до 271 983 у 2021 році, тобто на 46%; сумарний коефіцієнт народжуваності впав із 1,506 до 1,160.
Водночас з 1 липня 2014 року допомогу при народженні уніфікували на рівні 41 280 грн, незалежно від черговості дитини (одна з «перемог» Революції Гідності): 10 320 грн одразу і по 860 грн протягом наступних 36 місяців. Номінал не змінювався роками. У 2014 році вся сума дорівнювала 11,9% середньої місячної зарплати; у 2021 — лише 2,95% зарплати. Відносна вага допомоги впала приблизно вчетверо, а щомісячні 860 грн у 2021 році становили 6,1% середньої зарплати.
У такому стані ми зустріли початок повномасштабного вторгнення — дату, яка скалічила мільйони доль, однак не змінила сутності влади бізнесменів.
У перші дні «Укрзалізниця» організувала евакуаційні рейси, якими було перевезено близько 4 млн пасажирів, із яких 600 тис — до країн ЄС. Безкоштовний проїзд та транзитні пункти — це, на жаль, усе, чим Україна схожа на УРСР, оскільки після прибуття до місця призначення ВПО замість безкоштовного житла та гарантованої роботи отримували 2000 грн одноразової допомоги (якщо інвалід або дитина — то 3000). І не з державної казни, а з благодійного рахунку.
Також для ВПО було запроваджено виплати у 2-3 тис грн щомісячно, однак із цим не все так просто: станом на кінець 2022 року, згідно з аудитом, із 4,855 млн ВПО гроші отримували лише 54,6%. Паралельно держава, намагаючись допомогти біженцям, ввела субсидії для працевлаштування, однак, згідно з тим самим аудитом, ними скористалося менше відсотка всіх зареєстрованих.
Промовистою була оцінка Міністерства розвитку громад у серпні 2025 року: 80% людей виїжджали самостійно, лише кожен п’ятий проходив через транзитний пункт.
У 2026 році держава знову вирішила наплодити «дітей дуже низької якості», для чого врешті змінила розмір допомоги сім’ям із дітьми, котрий не індексувався 12 років: 50 тис грн одноразово при народженні, 7 тис грн щомісяця до одного року. Також була створена програма з поетичною назвою «єЯсла». Вона дозволяє (за умови офіційного працевлаштування законного представника) отримати 8 тис грн на оплату приватного дитсадка. Зверніть увагу — це не гарантоване місце, не гроші на руки і в жодному випадку не повна вартість дитсадка — гроші поступають на спеціальний рахунок, витрачати їх можна лише на певні категорії товарів та послуг. Середня ж ціна приватного дитсадка в великих містах України складає 10-25 тис грн на місяць.
Які демографічні результати війни станом на сьогодні? За актовими записами Міністерства юстиції, у 2022-2025 роках зареєстровано 738 876 народжень і 2 018 365 смертей; різниця — мінус 1 279 489. Кількість народжень зменшувалася з 206 032 у 2022 до 168 778 у 2025 роках. Згідно із заявою міністра соціальної політики Дениса Улютіна, населення України станом на сьогодні складає 22-25 млн осіб. Нагадаємо, що у 1991 році ми мали майже 52 мільйони, тобто наші рідні керманичі за 35 років своєї влади примудрилися втратити понад 25 млн українців. Ось що принесли нам слуги Ахметова, Коломойського, Пінчука та інших «ділових українців».
Висновки
Дві системи, що існували в Україні протягом останніх ста років — соціалізм і капіталізм — по-різному діяли в питаннях демографічної політики. Радянська влада підтримувала народжуваність, розбудовувала соціальну інфраструктуру та проводила евакуацію централізовано й планомірно. Сучасна українська влада перекладає більшу частину відповідальності на плечі власних громадян.
Чому так відбувається? Чи може держава банкірів і торгашів чинити інакше?
Ні, не може. Не може, тому що найвищою цінністю капіталістичної системи є не добробут народу, а прибуток. А прибутки максимізують, скорочуючи «невиробничі», з погляду бізнесу, витрати — на освіту, охорону здоров’я, житло та соціальну політику. Саме цим правлячий клас незалежної України успішно займався протягом усієї історії.
Чому так відбувається? Чи може держава банкірів і торгашів чинити інакше?
Ні, не може. Не може, тому що найвищою цінністю капіталістичної системи є не добробут народу, а прибуток. А прибутки максимізують, скорочуючи «невиробничі», з погляду бізнесу, витрати — на освіту, охорону здоров’я, житло та соціальну політику. Саме цим правлячий клас незалежної України успішно займався протягом усієї історії.
Тому для відновлення чисельності нашого народу необхідно ліквідувати суспільні відносини, які призвели до його вимирання, — відносини, при яких нажива невеликої групи власників важить більше за життя і майбутнє мільйонів людей, — відносини приватної власності.
16 октября, 2026
